27 лютого 1932 року було засновано Київську область. Підставою для цього була постанова Президії Всеукраїнського Виконавчого Комітету. На позачерговій IV сесії 12 лютого в Харкові на порядку денному першим стояло питання про районування УРСР за обласною системою. Було внесено пропозицію утворити на території України 5 областей – Харківську, Київську, Одеську, Дніпропетровську і Вінницьку.
«Київська область з центром у місті Києві в складі 2 міст, безпосередньо підпорядкованих області:
1. Київ, 2. Житомир та 98 районів:
1. Андрушівський, 2. Базарський, 3. Баранівський, 4. Барашівський, 5. Баришівський, 6. Баришпільський, 7. Бахмацький, 8. Березнянський, 9. Білоцерківський. 10. Бобровицький, 11. Богуславський, 12. Борзнянський, 13. Бородянський, 14. Брусилівський, 15. Буцький, 16. Васильківський, 17. Вище-Дубечанський, 18. Володарський (кол. Білоцерк. окр.), 19. Володарський (кол. Волинськ. окр.), Гельм’язівський. 21. Глухівський, 22. Гародницький, 23. Городнянський, 24. Димерський, 25. Дмитріївський. 26. Добрянський, 27. Драбівський, 28. Емільчинський, 29. Жашківський, 30. Звиногородський, 31. Златопільський, 32. Золотоніський, 33. Іваницький, 34. (Банківський, 35. Ічнянський, 36. Кагарлицький, 37. Кам’янський (кол. Шевченк. окр.), 38. Канівський, 39. Козелецький, 40. Конотіпський, 41. Коропський, 42. Коростенський, 43. Коростишівський, 44. Корсунський, 45. Корюківський, 46. Кролевецький, 47. Лисянський, 48. Лугинський, 49. Макарівський, 50. Малинський, 51. Мало-Дівицький, 52. Мархлевський (нац. польск.) 53. Менський, 54. Народицький, 55. Ніжинський, 56. Новгород-Сіверський, 57. Новгород-Волинський, 58. Носівський, 59. Обухівський, 60. Овруцький, 61. Олевський, 62. Олишівський, 63. Остерський, 64. Переяславський, 65. їм. Г. І. Петровського, 66. Понорицький, 67. Попільнянський, 68. Потіївський, 69. Пулинський (нац. німецьк.), 70. Радомишельський, 71. Ржищівський, 72. Ріпкинський. 73. Розважівський, 74. Рокитянський, 75. Ружинський, 76. Семенівський, 77. Середино-Будський, 78. Сквирський, 79. Славечанський, 80. Смілянський, 81. Сновський, 82. Ставищанський, 83. Тальнівський, 84. Таращанський, 85. Тетіївський, 86. Троянівський, 87. Фастівський, 88. Хабнянський, 89. Черкаський, 90. Чернигівський, 91. Черняхівський, 92. Чигиринський, 93. Чорнобаївський, 94. Чорнобильський, 95. Шостенський, 96. Шполянський, 97. Яготинський, 98. Ярунський».
А ось так було вмотивовано новий поділ: «Щоб забезпечити успішне виконання величезних завдань 1932 року та другої п’ятирічки – завершення соціалістичної реконструкції всього народного господарства на базі найновішої техніки, підсилити конкретне оперативно-господарче керівництво всіма галузями народного господарства й культурного будівництва відповідно до економічних та виробничих умов окремих районів України…».
Усі керівні функції здійснював обком партії, який у різні часи очолювали: М. Н. Демченко (1932-1934 рр.), П. П. Постишев (1934-1937 рр.), М. С. Хрущов (1938-1949 рр., за винятком квітня-листопада 1947 р.), 3. Т. Сердюк (1949-1951 рр.), О. А. Гриза, (1951-1952 рр.), Г. Є. Гришко (1952-1957 рр.), П. Ю. Шелест (1957-1962 рр.), В. І. Дрозденко (1962-1966 рр.), І. Й. Стафійчук (1963-1970 рр.), Ф. П. Головченко (1966-1970 рр.), В. М. Цибулько (1970-1985 рр.), Г. І. Ревенко (1985-1990 рр.), А. І. Кікоть (1990-1991 рр.). Документів про інших керівників не виявлено.
У 1934 р. столиця України, якою за часів революції був обраний пролетарський Харків, була перенесена до Києва – історичного центру України.
Київська область на час її створення була найбільшою в Україні, займала 10,5 млн. га, що становило 24% від усієї земельної площі республіки, її населення досягало понад 8 млн. осіб. У сільському господарстві їй також відійшла чимала частка національних багатств.
З часом гігантські розміри територіально-адміністративних одиниць виявилися незручними для управління. У 1937 р. утворено Житомирську і Полтавську області, у складі яких опинилося 32 райони Київської. У 1939 р. 5 районів відійшло до новоствореної Кіровоградської області та 5 районів – до Вінницької. А вже в 1954 році 19 районів Київської області було передано новоствореній Черкаській.
Тоді, в 1932 р., Київська область була поділена ще й на національні Ради: російські, німецькі, польські, єврейські, чеські. Існував також поділ районів за ознакою спеціалізації виробництва: буряково-пшенично-тваринницький район (Ржищівський), зерно-буряко-тваринницький (Яготинський, Баришівський), твариннйцько-льняний (Володарський), городньо-тваринницько-лісовий (Іванківський) та ін.
Утворення Київської області припадає на період згортання НЕПу. Ще донедавна безземельні селяни, наділені землею заходами Центральної Ради, були оголошені куркулями, розкуркулені та заслані в Сибір. Розвіялися ілюзії щодо українізації та самоврядування України. Насувалися колективізація та індустріалізація.
Голод 1933 р. на Київщині лютував зі страшною силою. Область особливо ретельно прочісувалась армією виконавців-заготівельників, комуністів-активістів, що перевиконували плани хлібозаготівлі. Особливо постраждав від голоду Білоцерківський район. Опухлі, вмираючі від голоду люди тягнулися до міст, сподіваючись на шматок хліба. Якщо голод 1921 р. мав серйозні причини і уряд хоч якось старався зарадити йому, то тепер він робив вигляд, що в країні нічого особливого не відбувається.
У пресі відзначалося, що колгоспи механізуються, створюються МТС, а при них у 1933 р. у селах утворюються політвідділи. На початку 1933 р. було оголошено про дострокове виконання п’ятирічного плану в країні та успішне розв’язання грандіозного завдання побудови фундаменту соціалізму. Реальний стан речей був більш ніж критичним. Секретний звіт Київського обласного відділу ДПУ, поданий голові ДПУ УРСР, містить таку статистику: кількість населених пунктів, уражених голодом, по області – 829, кількість голодуючих сімей по області – 26 525, кількість дорослих голодуючих по області – 93 636, голодуючих дітей по області – 112 199, кількість опухлих – 47 392, кількість померлих по області -12 801, випадків людоїдства по області – 72.
Восени 1933 р. ситуація трохи поліпшилася. Але голод змінив ставлення українського селянина до праці на спільному колгоспному полі. Особиста зацікавленість у результатах своєї праці щезла. Селянин нарешті зрозумів, що він відчужений від виробленого ним продукту, відчули це і комуністичні ідеологи.
Потрібно було шукати нові прийоми для заохочення селянина. Такими формами стали соціалістичні змагання і вшанування героїв праці. У1935 р. набрав сили рух п’ятисотенниць, які досягли високих результатів у вирощуванні буряків. Розпочався він на Київщині. Колгоспниці Марія Демченко, Марина Гнатенко, Ганна Кошова та інші стали відомими всій країні, їм не шкодували орденів та медалей, місць у президіях. І послідовниць вистачало. Ставали відомими все нові й нові імена, які повинні були символізувати розквіт колгоспного способу господарювання. У сорокові роки репресії трохи стихли, селяни сяк-так приноро-вилися до колгоспного життя.
Напад Німеччини на Радянський Союз відразу втягнув Україну у вир страшної війни. Вже 22 червня 1941 р. німецькі літаки бомбили Київ та інші українські міста. Швидке просування фашистських військ вглиб України поставило під загрозу столицю. Область дала армії відразу 450 тисяч воїнів. Триста тисяч чоловіків і жінок були мобілізовані в народне ополчення. Вони рили окопи, будували укріплення.
Київщина. Із минулого в майбутнє», 2002 р.
